| Поезія |
Лелека
Не ятри мені душу, не треба,
Серця мого, прошу, не ятри.
Я іду знов від тебе й до тебе,
Із нізвідки іду в нікуди…
Не кажи мені знов про кохання –
Я не зможу повірить тобі.
Чи не чуєш ти, милий, що зрання
Плачуть в небі мої журавлі?
Чи не бачиш, що я відлітаю,
Покидаю назавжди свій край?
Чи не чуєш, що я затихаю
Між тужливого клекоту зграй?
Милий, милий! Я біла лелека
Я пошлю тобі пір’я здалеку.
Ти по пір’ю впізнаєш дорогу:
Чи зустрінемось, - знати лиш Богу.
Милий, милий! У білому пір’ї
Потонуло далеке узгір’я.
А у небі кружляє лелека,
Ронить пір’я, курличе тужливо –
Кажуть люди, то бідна дівчина
Плаче високо в небі за милим…
(С) Мирослава Данканич
|
| | | | | | | |
| Рецензії | | Цей вірш не має рецензій |
| Додати рецензію |  |
Вибачите, але рецензії можуть додавати лише зареєстровані користувачі. | |
|
Հայերեն
Беларуская
Nederlands
English
Français
ქართული
Deutsch
Lietuvių
Русский
Українська
